Коли брат прийшов з армії, його дівчина була на четвертому місяці очікування чуда. На побачення вона до нього не їздила. Ясен пень — чужа дитина. Брат з нею все одно одружився і привів її в наш будинок

Брат щиро дивувався, чому ж ми з мамою дружину його не любимо. А за що її любити то було? Нахабства вистачило в чужий будинок з чужою дитиною прийти, та ще й допомагати ми їй з немовлям повинні?

Дружина брата вважала, що раз брат прийняв дитину, то і ми приймемо. Прорахувалася вона. Ще й гуляти почала. Брат на добу, вона біжить одразу: – Надь, подивишся за племінником? Я відпочину сходжу, з подружками пошепчу. Нормально, да? З племінником. Та який він мені племінник? Добре вона влаштуватися хотіла: я, значить, з чужою дитиною живи, а вона далі братові роги наставляти піде?

– Вдома сиди. Їжі немає, підлога не мита. Зібралася вона. Не буду з ним сидіти. Твоя дитина – сама і сиди.

Ми з мамою дивом розлучили їх просто всіма правдами і неправдами. Вижили нахлібницю з дому. Брат з нею розлучився коли, ми вдома стіл накрили, свято влаштували. Там я познайомила брата з подружкою своєю. Закрутилося у них, через рік одружилися, дитинку мають. Нашу, рідну, не рівня попереднього «племяннічка».

А тут як грім серед ясного неба: колишня дружина брата на аліменти подала. І суд на її бік встав. Суддя пояснила: раз брат знав, що дитина чужа, а все одно на себе записав – значить тато, і змінити це ніяк не можна. Тепер брат, через помилки молодості, повинен утримувати чужу дитину на шкоду власному синові. А дружина його колишня ходить задоволена. каже: – Я від вас натерпілася свого часу, тепер ваша черга.

І права, мучимося. Брат – єдиний годувальник у родині, у нього і так невелика зарплата. А ще й цій треба частину віддавати. Навіщо так робити? Навіщо людям життя псувати?