25 років лист від дочки був схований: Я Дарина, твоя дочка. Всі мої подруги мають тата, а я не маю

9-річна Даша взяла аркуш паперу, акуратно його склала і взялася писати листа. Мама підказувала їй. А коли послання було готове, вона сама збігала і кинула його до поштової скриньки.

Щовечора дівчинка чекала на відповідь. Вже навіть перепитувала маму, чи та адреса.

З того часу минуло 25 років. 50-річний Дмитро Іванович ходив по дому і думав про те, що настав час зробити ремонт. Тут усе нагадувало про покійних батьків, накопичилося багато непотрібних речей, які б час викинути.

25 років тому він одружився. Жив у найменшій кімнаті зі своєю дружиною. Ух і зла Ганна була, меркантильна, розважлива, батьків не поважала. Ще й хотіла книжки викинути, а молодий чоловік її слухав. Батьки стіною стали, адже книги — це святе.

Потім Дмитро одружився вдруге. Він виховував 18-річну доньку дружини як свою. Потім Катя поїхала до міста і там вийшла заміж. З Нінкою вони жили добре, досі була поруч із ним.

Дмитро Іванович вирішив сервант із книжками таки викинути, батьків уже немає — ніхто не обурюватиметься. Але перед цим почав їх перегортати, раптом якусь заначку старі залишили. Лише листя гербарію — грошей не було. А потім знайшов конверт, де дитячим почерком було написано Тату. Він відкрив його і почав читати:

“Привіт, тату Діма. Я Даша. Твоя донька. Мама каже, що ти навіть не знаєш, що я є. Ти був солдатом у нашому місті. Мама дуже любила тебе, але до села до тебе їхати не захотіла. Я дуже хотіла написати тобі листа, адже всі мої подруги мають тата, а я не маю.

Тату, я дуже добре вчуся, тільки математика кульгає. Мама купила мені собаку — болонку Наню. Приїдь до нас, я тебе з нею познайомлю. Я дуже чекаю на відповідь. Дарина Петренко”.

Дмитро Іванович кілька разів перечитував лист і нічого не розумів. Дата – 1995 рік. У 85 він звільнився зі служби. Він тоді був саме в тому місті, звідки надійшов лист. Так, була в нього міська наречена, ніяк не хотіла в село їхати. Вони тоді посварилися і розійшлися. Невже Юлька вагітна була? Чому не сказала? Так виходить, що Ганна його сховала!

Він подзвонив колишній дружині та все з’ясував. Таки вона, кікімора, спеціально сховала його, щоб той із донькою своєю не спілкувався. І запитав Дмитро Іванович, як знайти тепер доньку. Адже минуло 25 років. Підключилася дружина.

Сталося диво. За два дні Дмитро Іванович отримав дзвінок від дочки.

– Вітаю. Це Дарина. Мене попросили передзвонити за цим номером.

– Дарина Петренко? — хвилюючись, перепитав Дмитро Іванович.

– Вже не Петренко. Мати 10 років тому померла.

— Я, Дмитре… твій батько. Ти лист писала мені, а ось тільки позавчора знайшов його. Вибач мені, дочко.

Дарина замовкла. А потім заплакала. Батько не знав, як з нею порозумітися, як заспокоїти, адже, по суті, його провини в цьому не було. Вони домовились про зустріч.

Так у житті Дмитра Івановича з’явилася донька та 9-річна онучка Юленька. Через якусь Ганну ця зустріч затяглася на роки. Тепер Дмитро точно знає, що книги – це найсвятіше.