– Бабусь, а мама сказала, що тебе треба в будинок престарілих віддати!

Тетяна Іванівна йшла з онукою абсолютно щаслива. Усмішка не сходила з її обличчя, очі сяяли, а каблучки по тротуарній плитці стукали як в молодості.

Причина була: вона нарешті придбала своє власне житло. Квартира була в новому будинку, простора, світла, хоч і однокімнатна.

Накопичувати їй, правда, довелося довго, майже два роки, так як грошей, виручених від продажу будинку в селі, вистачало тільки на половину квартири. Трохи допомогла дочка, але Тетяна Іванівна твердо пообіцяла їй гроші повернути. Вони з зятем молоді, їм гроші потрібніші, а вона і на половинку пенсії проживе.

Внучка-другокласниця чекала її в холі. Вона зраділа, побачивши бабусю, довірливо простягнула їй теплу долоньку, і вони рушили в зворотний шлях.

Восьмирічна внучка – єдина радість сімдесятирічної Тетяни Іванівни. Дочка народила її пізно, майже в сорок років, і тепер трясеться над нею. Через дитину і матір до себе покликала. І хоча їхати з власного будинку не хотілося, але Тетяна Іванівна вирішила доньці допомогти.

Вона сидить з дівчинкою до приходу батьків, потім йде до себе, в свій затишний куточок, хоча квартиру відразу оформили на доньку, але це просто формальність: мало що може трапитися. Он як самотніх людей похилого віку шахраї обманюють!

– Бабцю, – перервала роздуми Машенька, – а мама сказала, що тебе в будинок престарілих віддадуть.

– Як до дому? – перепитала Тетяна Іванівна, відчуваючи, як пробіг по спині холодок.

– Ну туди, де бабусі й дідусі живуть. Мама сказала, що тобі там нудно не буде.

– А я не хочу туди, я в санаторій хочу, – сказала Тетяна Іванівна хвилюючись і не вірячи своїм вухам.

– Бабцю, ти тільки не видавай мене, – попросила Внучка.- Ця розмова мами з татом я підслухала. Мама ще говорила, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але тільки вони не відразу тебе віддадуть, а як я ще трохи підросту.

– Не видам, моя хороша, – запевнила Тетяна Іванівна, відкриваючи двері квартири. – Щось я себе погано почуваю, голова паморочиться, і ноги підкошуються. Я ляжу, а ти переберися сама.

Цей реальний випадок з життя стався три місяці тому. Зараз Тетяна Іванівна живе поки на квартирі, відкладає гроші на майбутнє житло. Думаю, що за два-три роки вона відкладе чотириста тисяч. За ці гроші можна купити в селі невеликий будиночок.

У неї є подруги, родичі, які допомагають всім, чим можуть. Хоча деякі засуджують її: мовляв, сама винна, треба було з донькою переговорити. Може, внучка все придумала.

Дитина таке придумати не може, – впевнена Тетяна Іванівна.

Та й подальша поведінка дочки переконує мене в тому, що саме так і було.

Вона жодного разу мені не подзвонила, не спитала, чому я поїхала. Мабуть, все зрозуміла. А я чекаю. Дзвонити сама не збираюся, я перед нею ні в чому не винна.

Знайома картина, друзі? Або це виключення з правил? Чому в сучасних умовах діти все частіше зраджують своїх батьків?