Бабуся, мені так хлібчика хочеться…, – після цих слів бабуся почала сильно плакати, як же їй було боляче

Іра росла без тата. Вона навіть не знала, як його звуть. Та й з мамою бідолаха довго не жила – лише до п’яти років.

Мама часто лаялася з бабусею і водила до хати чужих дядьків. Деякі їх залишалися жити. Усіх імен Ірина навіть не запам’ятовувала. Вона приємно відгукувалася лише про дядька Сашка. Він найдовше жив з мамою.

Дядько Сашко часто купував подарунки Ірі та водив її до зоопарку. Він катав її на каруселях і частував цукерками. А найголовніше, що поряд із ним мама не пила. На той час вона була щасливою та спокійною, навіть не лаяла Іринку.

Вони разом проводили вечори. Готували вечерю та веселилися. Але одного разу мама напилася. Дядько Сашко сварився з нею. А потім він зібрав свої речі. Більше його в їхньому домі не було. Були інші дядьки. Але вони не любили Іринку — їм потрібна була лише мама. А разом із дядьком Сашком зникла їжа.

Мама цілими днями пиячила. Іриша сиділа без їжі. Іноді після застілля їй діставався черствий хліб. Вона його не ковтала – розтягувала задоволення.

Потім мама захворіла. Вона сама собі робила уколи. Після кожного уколу мати ставала веселою, навіть гралася з донькою.

Але швидко засинала і Ірі доводилося її будити. Так тривало довго. Поки що бабуся не забрала внучку до себе.

Як смачно вона готувала. Як же тепло і чисто було у бабусиній квартирі. Якось після вечері Іра сказала бабусі:

— Бабуся, мені так хлібчика хочеться…

Вона не розуміла, чому бабуся плаче. Все ж таки нормально, тільки мами не вистачає…