Чоловік Bиcтавив мене на вулицю без гроша в кишені.

Я тримала дев’яти місячну доньку на руках і не знала, що мені робити. Сніжинки повільно спускалися на землю, дув легенький вітер. Я стояла в осінньому взутті та домашньому халаті посеред вулиці. Мене трусило від холоду.

Я опинилася на дні. Мама відмовилася допомагати. Вона жила в комуналці з моїм молодшим братом. Ростила його сама на мізерну зарплатню.

Згадала про центр, який допомагає жінкам. Ці люди дають дах над головою тим, хто потрапив в важкі життєві ситуації. Мені виділили кімнату. В моєму розпоряджені були ліжко, шафа і стіл. За два місяці маю знайти роботу. На жаль, в центру немає достатньо грошей, щоб давати житло на довший термін.

З роботою не щастило. Я ходила на всі можливі вакансії, але мене не хотіли брати. Ніхто не пояснював у чому проблема. Термін підходив до кінця. Я готувалася жити на вулиці.

Працівники центру пожаліли мене. Оформили до себе працювати прибиральницею. Я раділа такій можливості. Платити мало. За повний робочий місяць отримувала 2000 гривень. З іншого боку, мені дозволили жити в них. Харчування також забезпечували жінки з центру.

Все зароблене зберігала. Я продовжувала шукати роботу з більшою зарплатнею. Розклеювала листівки, роздавала флаєри. Додаткові 200 гривень на дорозі не валяються.

У важкій праці проходили тижні. Я мало з ким спілкувалася. Ніяк не могла відійти від шоку. Я жила на дні. Мене тішило одне — є дах над головою.

Доньці виповнилося три роки. Я змогла переїхати з центру. Знімала кімнату в жінки середнього віку. Вона брала за кімнату мало, але поводила себе жахливо. Крала наші продукти, яких нам вистачала ледь-ледь. Вона кричала на мою доньку, якщо вона «гучно говорила». Біда в тому, що моя дитина майже не говорить. Не знаю в чому проблема. Хтось з лікарів списав симптоми на стрес, інший — на затримки у розвитку.

Я працювала в продуктовому . Готувала різну вуличну їжу, продавала напої. Платили в два рази більше, ніж на минулій роботі. На вихідних працювала в продуктовому магазині. Я виходила в нічні зміни два рази в тиждень. Жила роботою. Працювала без вихідних. Донька не любила залишатися вдома. Всі дні проводила зі мною на роботі.

На День народження доньки, колега вийшла за мене. Вона відправила нас з донькою святкувати. Я не мала багато грошей. Донька хотіла покататися на атракціонах і поїсти солодкої вати.

Вату одразу придбали. Дитина світилася від щастя. Вона відщипнула перший шматочок і віддала мені. Я стримала сльози і ми пішли на атракціони. Вистачило на одну гірку. Донька не засмутилася, а от я — так. Стільки працюю і не можу їй нічого дати.

Мій настрій зник. Я намагалася втримати посмішку, щоб не засмучувати доньку.

Мені посміхнулася доля. Я зустріла жінок з центру, який колись дали мені дах над головою. Вони теж щось святкували. Мене потягли до себе. Я не встигла заперечити, як донька веселилася на батуті з іншими дітьми. Жінки довго розпитували мене про життя. Я говорила, але не все. Десь посеред розмови одна з дівчат кинула таку фразу:

— А нам треба адміністратор. — Через секунду запитала: — Не хочеш в гості зайти? — І широко посміхнулася.

Завдяки цій зустрічі, я отримала нормальну роботу, змогу жити окремо та кар’єрний розвиток. Зараз моїй доньці п’ятнадцять років. Вона вже працює. Ми живемо чудово. Розуміємо один одного з півслова. А все завдяки людській доброті.