Мені 45 і я дуже втомилася. Кожен день одне і теж. Як дожити до щасливої старості?

Останнім часом я все частіше почала замислюватися про своє майбутнє. Зараз мені 45 років, наче вік не особливо великий. Однак через регулярну роботу я почуваюся набагато старшою. Не лишилося вже сил ні на що. На вихідних я просто відсипаюся, але все також почуваюся втомленою. А після того, як прокидаюся, у мене ниє та болить усе тіло.

Мені подобається моя робота. У мене досить хороша заробітна плата та п’ятиденний графік, а деякі працюють і по шість днів на тиждень. Але це не допомагає. Усі мої дні злилися в один нескінченно довгий день, що повторювався по колу. А всі мої події вже відбуваються на автоматі.

Вранці встаю з ліжка, роблю собі каву та швиденько з’їдаю пару бутербродів. Після одягаюсь, у сумку кладу контейнери з їжею на обід і виходжу. Сідаю в автобус, у якому, як завжди, тісно. Якщо пощастить сісти, то можна буде подрімати. За 20 хвилин я вже на роботі. Перерва, обідаю, нарада.

Вечір. Їду додому. Очі заплющуються, але я не опираюсь цьому. Дуже сильно болить спина та ноги, коли працюєш на ногах, то нічого з цим не вдієш. Потрібно буде полежати у ванні з гарячою водою, щоб розслабитись. Але я приходжу додому і просто валюсь на диван. Починаю думати, невже до такого життя я прагнула раніше? І чи взагалі це життя?

Але ж моя ситуація далека від критичної. Буває й набагато гірше. Я щодня помічаю згаслі очі, в яких одна безвихідь. Комусь доведеться весь день простояти на ногах, комусь дивитися на екран монітора, а комусь спілкуватися з клієнтами, посміхаючись. Серед моїх знайомих є ті, хто працює по 12 годин на день. Хочеться спитати, а жити коли?

Моя бабуся Валя працювала до 65 років і ніколи не скаржилася. До того ж вона дуже добре виглядала і на своєму прикладі показувала, що вік не заважає бути щасливою. Ось що означає бути стійкою, працьовитою та витривалою.

Коли бабусі пропонували піти на пенсію, вона сміялася. Хотіла працювати до останнього. Але навіщо? Час тоді був інший і інші люди. Чи готові були працювати до останнього і все це заради загального блага. Не було жодного натяку на моральну та фізичну втому.

А ось я відчуваю себе виснаженою та виснаженою. Розмовляю з колегами та знайомими: комусь ще гірше, хтось весь у боргах та кредитах, а комусь взагалі жити набридло. Що з нами не таке?

Щоб дожити до пенсії, необхідно майже все життя працювати до знемоги. А якщо раптом влада знову збільшить на кілька років пенсійний вік? Так можна й не дожити до цієї пенсії. То яка може бути щаслива старість?