Мій будинок не місце для загальних вечірок, йдіть по кафе. Рідня в сказі, вони звикли пертися на мою територію розважатися

У мене нещодавно терпець урвався. Обдзвонила всіх рідних, наперед, не в останній момент. Поставила перед фактом: усі знаменні дати святкуємо будь-де, але не на моїй території.

Чомусь склалося так, що як торжество чи ювілей — так усі пруться до мого дому. Колись, виходячи заміж, я думала продати його та купити квартиру в місті, але затягнула: з роботою було зручно. А потім розсудливо залишила, як є.

Рідна чоловіка відразу полюбила до нас їздити: і будинок зручний, і ділянка поруч, краса! Взимку з лазні в кучугуру – будь ласка.

Але тут я різко перекрила всім доріжку до нас. Обурюються всі, навіть чоловік дивується:

– А що такого? Добре, коли родичі збираються. Багато років так було.

– Ну, дивись, — почала пояснювати я. — До нас йдуть, значить, що треба зробити?

– Ну, будинок прибрати… Приготувати щось?

– А хто це робить?

Я справді була гостинною господаркою, і всі візити були на радість. Терпляче займалася прибиранням, облаштовувала місця у саду.

Я могла годинами створювати ідеальне меню, шукала рецепти та заздалегідь їх перевіряла. Вкладала в приготування душу, і звичайно, все зі столу зметали тут же. А потім гості розходилися, а на душі було тужливо та погано. Я навіть зрозуміти не могла, чому намагалася про це не думати. Чоловік відмахувався: відпочинеш, відпустить.

Але нещодавно сіла я і почала розумітися на собі. Знайшла таку аналогію.

Туристів скрізь люблять і чекають, намагаються для них організувати місця цікаві, таблички різними мовами, офіціанти вчать мови. Загалом зустрічають привітно.

Але якщо турист починає поводитися, як хоче, преться в нашу країну зі своїм статутом, буде неприємно. У нас є інші закони. Не подобається, коли в кафе плюють на свіжу вимиту з шампунем підлогу, як заведено в Китаї.

Але наша рідня поводилася саме як ті туристи. Ось просто прислухатися, що вони заявляли:

– А щось цього разу тобі “мімоза” не так вдалася, а ми хотіли поїсти! Напевно, ти її надто жирну зробила? І в Олів’є не то м’ясо, ковбасу додала? Напевно, ліньки було язик відварити? Начебто нормальний салат, але ми тобі не зі зла зауваження робимо, а щоб краще старалася. Не той смак, який у нашому дитинстві був, а начебто вже не вперше готуєш.

– Ну і назва: Каприз. Які ще примхи, ми люди прості. Не будемо ми цей салат навіть куштувати. Додому візьмемо, тут і так їжі вистачає.

– Знову баранина! Ми всі свинину їмо, її всі їдять, одна ти вигадуєш казна-що. Ще б качку запікала! Ах, запекла! А курка де? Я хотіла дитині взяти.

– Заливне непогане, але до бабусиного не дотягує, що вона тебе не навчила? Ось вона майстриня була по холодц..

Який торт нудотний, фу… Краще б вафель напекла, ти їх добре робиш. Торт твій я на роботу забрав, дівки у відділі в обід зжеруть. Торти не твій коник.

Тільки ось йдучи гості змітають із собою залишки баранини, забирають торт цілком.

Моя голова пухне від побажань, але якщо вони прийдуть ще раз, на столі будуть картопля та оселедець. І горілки пляшок п’ять.

Вони й по хаті пройшлися. Знайшли і плиточку, що тріснула у кутку у ванній. Помітили дірочку внизу на шторці, це кошеня хуліганило. Порадили викинути кошеня чи вирвати йому пазурі у ветлікаря.

– Як ви тут взагалі мешкаєте? Сантехніка давно з моди вийшла, мультиварка старовинна, спитали б мене, яку купувати.

Вони йдуть, з’ївши навіть те, що я відклала на завтра для власної сім’ї, адже втомилася від приготування — сил немає. Невже навіть попліткувати не можна так, щоб я не чула?

Недостатньо гарний мій будинок — хай запрошують до себе.