Мого терпіння вистачило на 7 місяців. Далі була остання крапля в моєму стакані. Терпець увірвався. Усе дійшло до того, що одного дня, я сіла розрахувала бюджет, вирахувала чи зможу жити та виховувати дитину самотужки.

Одружилася, коли мені було 28 років. Уже тоді я мала власну квартиру, з купівлею якої мені допомогли батьки, повністю виплатила кредит за авто, працювала на високооплачуваній роботі. Коротко кажучи, матеріально я вже була готова до шлюбу та дітей. Світ, ніби відчув мою готовність, і послав мені Віктора.

Йому було теж 28 років, нас об’єднували спільні хобі, переконання та цінності. І згодом об’єднало взаємне кохання. Через два роки ми одружилися. У нас була ідилія, взаєморозуміння. Усе було чудово до появи нашої дитини. Ми двоє з нетерпінням чекали на це дитятко. Вітя постійно розповідав мені, як він хоче стати татком. Але щойно на світ з’явився син, чоловік дуже змінився.

Він забрав мене з малюком, і спочатку я думала, що це в нього такі невдалі жарти. Але виявилося, на превеликий жаль, що ні, це все він говорив серйозно: я нічим важливим не займаюсь, прикриваюсь дитям і роблю вигляд, що постійно виморена. Ясна річ, що я не мала змоги заробляти гроші, бо була в декреті.

Мого терпіння вистачило на 7 місяців. Далі була остання крапля в моєму стакані. Терпець увірвався. Мені так набридло вислуховувати його скарги, незадоволення, що він мене утримує, живу на його гроші, що сидіти в декреті — це так легко, всього лиш сидиш із дитиною. Усе дійшло до того, що одного дня, я сіла розрахувала бюджет, вирахувала чи зможу жити та виховувати дитину самотужки. Машина та квартира оформлені на мене, я офіційно працевлаштована на чудовій роботі з високою зарплатнею.

Прийняла рішення та сповістила чоловікові та його батькам, що ми розлучимось через кілька місяців, а поки він з’їжджає з мого дому. Раніше ніяк не можна було це розлучення організувати. Батьки поцікавилися чому так, а я, своєю чергою, розповіла правду, як поводить себе їхній син.

Вони вирішили з ним поговорити. Спочатку він показував свій характер, казав: “Нехай іде, треба вона мені, я її не тримаю”. А потім просив пробачення та вмовляв, аби я передумала, обіцяв, що зміниться.

Не знаю чому я тоді йому повірила. Напевне, заради дитини. Ми поговорили і розробили графік позмінного чергування з дитиною. Я вийшла на роботу і частину дня могла за дозволом керівництва працювати віддалено.

Не знаю, що саме вплинуло на мого чоловіка, моя рішучість у питанні розлучення, чи батьки його переконали, але він змінився кардинально. Час проведений наодинці з малюком пішов йому на корись. До мене вже ніяких питань у нього не виникає.

І все ж ніби в нас прекрасно, але отой гіркий післясмак і досі є. Не знаю чи мине він колись.