Моя мама відмовляється взяти мене з чоловіком і дітьми жити до себе у просторий заміський будинок. Говорить, що привикла до комфорту і хоче спокійно дожити віку

З самого дитинства, жила я з батьками у великому будинку за містом. А вже коли вийшла заміж, переїхала жити у місто. Мама залишилась там жити сама, адже 2 роки тому тата не стало.

Зараз ми з чоловіком та двома дітьми живемо у маленькій орендованій квартирці. Думали, що у центрі жити буде легше, робота знайдеться, гроші рікою попливуть, але, крім діток і боргів, у нас нічого немає.

Одного вечора, коли розмовляли з Андрієм, прийшла нам думка, що найдорожче нам обходиться оренда квартири. А без неї ми зажили б собі нормально. На все прекрасно вистачало б. І найкращим рішенням було б переїхати до мами. У неї великий будинок – всім б місця вистачило. Думаю, зжилися б. Мама також нерідко на самотність нарікає. Так-от тепер буде з ким поговорити, і з онуками пограється.

На початках може буде важко привикати, адже вже 7 років сама, але нічого, до шуму звикають швидко, бо вибору немає. Хіба ж це не приємні зміни?

І вже у неділю, ми з Андрієм зібрали дітей і поїхали до мами з такою пропозицією.

Я була впевнена, що вона зрадіє. Але ні, мама тільки очі на мене витріщила. Потім сказала, що нікого селити в себе не збирається, адже вона привикла до тиші. Онуків вона любить, але їхнього гамору не витримає.

Я кажу, що ми допомагати можемо, а вона у відповідь: “Не потрібна мені допомога, досі якось могла без вас, то ще стільки проживу.” Останнім словом матері було те, що вона хоче спокійно дожити віку.

Я ж не хотіла, щоб вона нас утримувала. Навпаки, допомогу пропонувала. А вона з нами ось так. Вважаю, що мама могла б поступитися принципами і допомогти нам із житлом. Тепер обидві не розмовляємо, і живемо з дітьми все ж таки на зйомній квартирі …