– Навіщо ти нам така не успішна? – чую від мами. Мені 43 роки. Батьки вже немолоді, живемо в одному місті, але окремо. Вони мене соромляться

– Навіщо ти нам така не успішна? – чую від мами. Мені 43 роки. Батьки вже немолоді, живемо в одному місті, але окремо. Вони мене соромляться, адже у мене ж немає автомобіля, не керівна посада і живу я не в столиці, а в райцентрі…

У дитинстві я не помічала нічого особливого, батьки жили своїм життям, і жили досить забезпечено, ми ні в чому не мали потреби. Моїм і братовим вихованням переважно займалася бабуся, дуже добра людина, вона щиро любила нас.

Мама і тато займалися собою, своїм життям і своїми кар’єрами. Батько трудоголік по натурі, а мама, коли поверталася з роботи, читала журнали і газети, дивилася телевізор. До неї звертатися чи турбувати її – не можна, вона себе погано почувала, і так – майже завжди. Вона досі весь час чимось хвора, тільки в лікарню вона не йде, швидку викликати не можна, бо відразу істерика.

Мама ніколи не пекла нам пирогів, нікуди не ходила з нами, навіть просто поговорити не завжди було можна. Всім цим займалася бабуся.

У дитинстві я батьків влаштовувала: вчилася відмінно, ніяких проблем не влаштовувала, було чим похвалитися перед знайомими. Потім, коли мені виповнилося 14 років, вони і зовсім змінили роботу і поїхали жити в інше місце, за 600 кілометрів, а ми залишилися з бабусею. Іноді батьки надсилали листи, гроші на продукти і посилку з одягом, який мені частіше за все не підходив за розміром.

Ну, а я закінчила технікум і у 18 років вийшла заміж. Їм було і тоді байдуже, ніхто мене не відмовляв від раннього шлюбу, нічого не питав, не радив. Батько сказав, що краще заміж, ніж раптом в подолі принесе і зганьбить, хоча я тоді і думати про ці поділи не думала.

Перший мій шлюб виявився невдалим, я розлучилася, залишилася з донечкою на руках. Вони внучку полюбили і активно почали допомагати, поки я не вийшла на роботу. І понеслося! Почалося запізніле виховання. Мене просто заклювали нагадуваннями про те, що я не вступила до вузу, не знайшла гідного чоловіка, нічого не досягла…

Так це триває і по сьогодні, хоча я вже 17 років у другому шлюбі, дуже вдало, у мене хороша робота, достаток середній, на роботі цінують. Але тільки не батьки!

Вони мене соромляться, у мене ж немає автомобіля, не керівна посада і живу я не в столиці, а в райцентрі. Хвалитися нічим.

Вони ж свого часу були «шишками», а ми з братом – «порожнє місце». Коли дзвоню, вони не цікавляться моїми проблемами, тільки питають, як справи у внучки. Вона поки в фаворі – вчитися в універі. А я намагаюся нічого зайвого їм не розповідати, бо це може бути небезпечно. У дочки вже 1,5 року молодий чоловік є, але від них ми приховуємо, тому що хлопець зі звичайної сім’ї і не столичний – він точно їм не сподобається.

В останній мій прихід до них я зірвалася, до сліз, пішла ображена. У слід мені мама сказала: «Вали звідси!Навіщо ти нам така не успішна?»

Місяць я не дзвонила, не ходила, хоча і переживала, адже вони ж все-таки немолоді, їм по 70 вже. Сьогодні батько подзвонив і сказав, що це я винна в сварці, що якщо їх не стане, то винна буду тільки я. “Привітав” з Новим роком називається!

Вони не можуть вести себе по-людськи, хоча я тільки і хочу доброго ставлення – нічого більше, нічого мені від них матеріального не треба. Вони вважають, що я ходжу до них, тому що сподіваюся на якусь вигоду, хоча я вже багато років не залежу від них і нічого у них не беру.

Я розумію, що батьків не вибирають, що я повинна допомагати їм в старості, але не можу себе змусити до них піти. Після цих відвідин я потім п’ю ліки по три дні.

Ну чому саме нам з братом “пощастило” з такими батьками?..

Автор: Тетяна