Ну що, Олено, збирай речі, будинок цей ми на продаж виставили, ти – дівчина у нас тепер доросла, сама про себе подбати зможеш! Або до батька можеш поїхати

– Ну що, Олено, збирай речі, будинок цей ми на продаж виставили, ти – дівчина у нас тепер доросла, сама про себе подбати зможеш.

– Але куди ж я піду тітко Валя?

– А до батька геть і їдь, все приховували від тебе мати з бабусею, а є він, в столиці живе, бізнесмен кажуть великий. Нічого тобі тут в селі жити, ще дякую мені скажеш, – посміхнулася тітка – а у нас геть семеро по лавках, всіх нагодуй, одягни, взуй…

Жінка виклала на стіл стопку вицвілих старих листів і чорно-білу фотографію. На ній ще молода мати стояла в обнімку з гарним високим хлопцем.

– Ось вони голубки наші, служив твій батько в місцевій військовій частині, мати твоя як побачила його так голову то і втратила.

– Чому ж вони розлучилися? – запитала Олена.

– Поїхав він у місто та батькам мабуть не до смаку довелося, то що одружуватися на сільської зібрався, не повернувся він за Тетяною. Листи все писав, писав, а потім перестав… незабаром народилася ти.

– Тобто тато нічого не знає про мене?

– Так, Танька горда у нас була, народила тебе і одна тягла. Хоч би звісточку направила, допомогц якусь попросила…

Олена росла з мамою і бабусею, про батька вона нічого не знала та й не прийнято у них в сім’ї було говорити про нього. Всі спроби, мати строго змовчувала.

Бабусі не стало п’ять років тому. А мати пішла зовсім недавно, хворіла довго, грошей особливо не було на ліки, допомоги чекати не було звідки…

Ось якби тітка Валя раніше розповіла Олені про батька… але що вже тепер думати про це. На наступний день після тієї розмови, дівчина зібрала свої речі, взяла на пам’ять хустку матері і бабусин перстень, стопку листів зі старою фотографією батьків і відправилася на вокзал.

Столиця зустріла дівчину холодним проливним дощем, стареньке пальто зовсім не рятувало від пронизливого вітру. Вона йшла повз яскраві вітрини, красивих вивісок, навколо неї кипіла столичне життя, до якої їй ще доведеться звикати.

Постоявши коло однієї з них, Олена виявила, що пропала її сумка, в якій були гроші і особисті речі… За порадою тітки документи вона поклала в потайну нагрудну кишеню, на тому їй і дякую. Але що тепер робити, адреса то вона не пам’ятала, а він був якраз в кишені зниклої сумочки…

Сівши на валізу, дівчина заплакала.

– Що з вами? Вам погано? – почула вона чийсь голос, підняла очі, – ні, все добре, я просто… трохи втомилася.

Голос належав молодому чоловікові років двадцяти п’яти.

– І все-таки може вас підвести до будинку, виглядаєте ви не важливо.

– У мене немає тут будинки. Я приїхала кілька годин тому…

Олена більше не могла говорити, раптово вона усвідомила, що і йти їй було нікуди, все таки дівчина розраховувала, що батько їй спочатку хоча б хай допоможе, наївна…

Тим часом чоловік допоміг їй піднятися, взяв валізу і повів до машини.

– Ходімо, я живу недалеко, хоча б зігрієтеся, чаю поп’єте, а там вже подумаємо, як вам допомогти. Мене Олексій звуть, – посміхнувся він.

– Я Олена. Дуже приємно. Навіщо ви мені допомагаєте? Я адже зовсім чужа вам людина.

Олексій мовчки подивився на неї, а потім сказав.

– Ви дуже схожі на мою сестру, її не стало кілька років тому…

Уже вдома, Олексій напоїв дівчину гарячим чаєм, вона розповіла про те навіщо виконала такий довгий шлях, про втрачену сумці і рідну домівку, який скоро буде належати чужим людям.

Раптом Олені на очі кинулася стара фотографія в гарній різьблений рамці на книжковій шафі.

– Хто це? – запитала вона чоловіка, підійшовши ближче.

– Це мій вітчим. Ігор Петрович. А що? Ви знайомі?

– Зачекайте!

Олена кинулась до валізи, розпакувала згорток з листами.

Взяла стару батьківську фотографію, її батько був так схожий на цього самого Ігоря Петровича.

– Ось, дивіться.

– Так це він і є! В армії ще. Після того, як батько повернувся, він одружився в перший раз, але рік потому їх шлюб розпався. А через п’ять років він зустрів мою матір, мені тоді років три було, Ігор Петрович дав мені своє прізвище і виховав, як рідного сина… Так він і є твій батько?

– Так, виходить так, на листах теж підпис Іванов Ігор…

– Ось так… так, – посміхнувся Олексій – значить ти – моя зведена сестра, ну приємно познайомитися. Ти давай пий чай, втомилася з дороги то…

***

– Тетяна… я коли перший раз побачив її в місцевому магазинчику, очей відвести не міг, наскільки красива вона була. – Так ти і є її дочка?

Олена стояла переминаючись з ноги на ногу, вона не спала всю ніч напередодні, все думала який він, як зустріне? Чи не прожене.

Двері їм відкрив високий чоловік з густою сивиною, але ще виглядає досить молодо.

– Батьку, познайомся це Олена. У нас до тебе важлива справа, – почав Олексій.

– Добрий день, проходьте в будинок.

Поки Олена оглядалася, Олексій поклав на стіл пачку листів і фотографію. Руки Ігоря Петровича затремтіли, ніхто не здогадувався, наскільки дорога була Тетяна його серцю, чого йому варто було порвати їх відносини заради вигідного для батьківського справи шлюбу. Ніхто не знав, що він приїжджав кілька разів до Тетяни, але вона не пустила його на поріг, не стала слухати, а все ще можна було змінити.

– Ну привіт доню! Ласкаво просимо додому, – він обійняв Олену – я любив твою маму дуже, ну не плач, все у нас буде добре, повір, якби я знав про тебе раніше…

Минуло кілька років, Олена і Олексій подружилися, Ігор Петрович відійшовши від справ, передав правління компанією в руки свого сина і дочи. А його великий, порожній будинок наповнився тупотом дитячих ніжок і дзвінким сміхом маленьких онуків.