Пів року тому я забрав маму до себе, потрібно було допомагати їй. А потім їй стало краще і я вирішив відвезти її додому назад. Та мама стала телефонувати родичам, щоб вони шкодували її

Хочу спочатку розповісти про те, що все своє свідоме життя, скільки пам’ятаю, весь час я дуже поважав свою рідну матір і ставився до неї дуже добре навіть у тих випадках, коли мама була зовсім не права. Проте, всьому є якась міра, як би там не було, має бути якесь елементарне людське розуміння. Я вважаю, що вона теж має розуміти мене і підлаштовуватися, коли потрібно, адже зараз вона живе зі мною.

Причиною того, що мама переїхала і живе зараз у мене, стала недуга, та доглядати за нею, крім мене, більше немає кому. Звичайно, можна було знайти якийсь заклад для людей похилого віку, щоб її там доглядали, але мені здається це не зовсім по-людськи, я вважаю, що старенька людина має жити зі своїми рідними. Все-таки вона моя рідна мама, яка, звісно, заслуговує на те, щоб її єдиний син зміг дати їй належний догляд та турботу.

Мама вже пів року живе у мене і я вже просто втомився. Вона поводиться так, ніби я й досі маленький хлопчик, який потребує догляду та уваги. Я завжди кажу їй, щоб вона більше відпочивала і прошу про допомогу, якщо потрібно. Щоб вона не вставала зайвий раз і це зрозуміло. Але вона мене не слухає ніколи і намагається господарювати по дому, робити все на свій лад.

Мама щодня робить мені якісь зауваження, вона постійно незадоволена, щодня мені докоряє, що я не одружився й досі і внуків вона не побачить. Але так у мене склалася доля, я завжди хотів мати сім’ю, але не вийшло якось. І мені самому неприємно, якщо мені щодня нагадують про це, постійно відчуваю якийсь осад, що я досі самотній.

Я щиро не розумію чому їй здається, що якщо вона живе в моїй квартирі, то може вести себе подібним чином? Невже не розуміє, що я доросла людина, яка здатна самостійно приймати усі рішення і жити так, як вважаю за потрібне. Однак їй чомусь здається, що я як і раніше дитина, якою можна командувати. Я постійно прошу не робити цього, але розуміння немає.

Останнім часом мене це більше втомило. Те, що мама зараз живе зі мною починає для мене ставати великою проблемою. Адже насправді я багато від чого відмовляюся, дозволяючи їй залишатися у мене. Я розумію, що вона старенька людина, хоча вона все добре розуміє, дрібну домашню роботу може виконувати сама.

Я вирішив, що відвезу маму додому, вона живе не далеко від мого будинку, а сам просто ходитиму до неї щодня: купувати продукти і допомагати справлятися їй з домашньою роботою. Мама добре сама може приготувати їсти, прибрати, помити посуд. Вона може спокійно жити в своєму домі, а я в усьому допомагатиму їй. Та мамі це зовсім не сподобалося, вона не хоче їхати з моєї квартири. Усім родичам розповіла, щоб вони шкодували її. Тепер усі мені телефонують, кажуть, що я маю доглядати маму, щоб вона жила зі мною, адже у неї більше нікого немає. Але ж я не відмовляюся допомагати їй, а просто хочу жити так, щоб усім було добре.

Та я не розумію, чому родина вважає, що має говорити мені, що потрібно робити. Я доросла людина і сам знаю, як краще.