Приїхавши до свекрухи я почала розпаковувати свою омріяну весільну сукню, але заглянувши у коробку я просто втратила можливість сприймати дійсність адекватно. Сукня була порізана на дрібні пасма. Я відразу ж подумала на свекруху.

З Павлом ми познайомилися ще в університеті, зустрічалися з першого курсу. Мій майбутній чоловік залицявся дуже красиво, хоча і не шикував, звідки у студента гроші на розкішні ресторани. Після закінчення навчання, Павло зробив мені пропозицію руки і серця, я погодилася не роздумуючи.

Прийшов час знайомитися з його рідними, варто зауважити, що всі роки наших стосунків я не зустрічалася з його мамою. Ні ви не думайте, Павло не ховав мене від неї, просто я соромилася знайомитися з нею, боялася чи що. Моя майбутня свекруха виховувала сина сама. Павлового батька раптово не стало, сама Людмила Іванівна дивом вціліла тоді.

За першим спільним обідом я дуже переживала, то виделку впущу, то чашку з чаєм перекинула то ще що-небудь, в загальному, мені здалося, що я не сподобалася майбутній свекрусі. Ми з Павлом призначили день весілля. Вибрали осінь, 21 вересня, бабине літо. Найкращий час для весілля, так ми думали.

Підготовка до весілля забирала чимало сил і часу. Треба було розіслати запрошення, особливо я переживала, як доїдуть мої батьки. Вони жили в іншому місті і добиратися до нас, було складно. Весільну сукню я вибирала ми з подругою, вона пропонувала купити такі варіанти, які мені зовсім не подобалися.

Я ж вишукувала розкішну сукню, дуже хотілося виглядати найкрасивішою нареченою у всьому Всесвіті, але на таке вбрання, грошей не вистачало. Довелося зупинити свій вибір на не дуже дорогому варіанті, але він мені подобався. Світлана, моя подруга, пішла запаковувати сукню, доки я роздивлялась розкішну брошку до свого образу.

Розрахувавшись на касі, ми поїхали до свекрухи. Як всім відомо, наречений не повинен бачити весільну сукню нареченої до дня вінчання, тому я вирішила сховати її у свекрухи, де ми з чоловіком з’являлися вкрай рідко.

І ось настав день, якого ми так довго чекали, день нашого одруження. Приїхавши до свекрухи я почала розпаковувати свою омріяну весільну сукню, але заглянувши у коробку я просто втратила можливість сприймати все навколо адекватно. Сукня була порізана на дрібні пасма. Я відразу ж подумала на свекруху. Тому що більше нікому, крім того доступ до сукні був тільки у неї, як я тоді думала.

Я вибігла з квартири і втекла в парк. Сидячи на лавці, я міркувала над тим, як вона могла вчинити зі мною і зі своїм сином, адже ми справді кохали один одного, а якщо я їй не сподобалася, то навіщо ж сукню різати. Трохи заспокоївшись, я подзвонила Павлові і сказала, що весілля не буде. Він прилетів через п’ятнадцять хвилин. Дізнавшись про все він спохмурнів, бо ж абсолютно був впевнений, що мама щиро рада за нас.

До РАЦСу залишалося 30 хвилин, Павло вхопив мене за руку поволік в зал, прямо так в чому була. Кросівки, джинси і якась кофтинка, ось так виглядав мій весільний наряд. Після весілля ми поселилися на орендованій квартирі, з матір’ю не спілкувалися, у всякому разі я. Павло правда їздив відвідував, мама ж все таки.

Через рік я стала матір’ю. Але були всілякі проблеми і ускладнення, я довго відходила і дуже багато спала. Після того як я вже трішки набралась сили, мені принесли моє дитятко. Я почувалася щасливою і відчувала, що йду на поправку.

Увечері до нас з донечкою прийшов чоловік і розповів мені таку історію, що я не одразу могла все втямити. Так ось, поки я спала до мене приходила його мама і сиділа зі мною до останнього і ще, розповідали медсестри, вони чули як вона молилася Господу, щоб він допоміг мені і щоб у нас з крихіткою все було гаразд. А ще розповідали, що приходила, якась жінка, як я потім зрозуміла, це була моя найкраща подруга Світлана. І вона просила у мене вибачення за те що зіпсувала мою весільну сукню. Виявляється, вона потайки кохала Павла і на зло порізала мою сукню, коли ходила упаковувати її.

Почувши всю цю історію я зрозуміла, що була дуже несправедлива до своєї свекрухи, навіть упереджено до неї поставилася, чому я подумала на неї?. Я вважала, що вона дуже погана жінка, а виявилося, що вона свята людина.

Коли вкотре до нас з донечкою прийшла Людмила Іванівна я зі сльозами на очах просила у неї вибачення. Вона ж погладила мене по голові і сказала: “Нічого дочко, іноді так трапляється”.

Після виписки ми почали жити у моєї другої мами, вона була категорично проти, щоб ми з дитиною вешталися орендованими квартирами.