В неділю вранці Віра прокинулася, чоловіка поряд не було. Напевно, варив каву на кухні. Віра увімкнула телевізор. І не помітила, як минуло пів години. Чоловік так і не з’явився. Вона встала і пішла на кухню. Чоловік сидів за кухонним столом і вперше за багато років пив каву сам

Віра завжди намагалася зберігати спокій, переживши багато всього вона нарешті, здається, навчилася бути щасливою. Вона берегла своє щастя – батьків, чоловіка, дітей. Діти – двійнята дочка і син. Сім’я для неї була найголовнішою, і ще щоб всі були живі і здорові. А всі ці проблеми, які виникають у кожного іноді, можна вирішити.

Потім один за одним одного року пішли її батьки. І вона тоді багато плакала. Віра і досі сумує за ними і за тим часом, коли вони були разом. Але так, як сьогодні, вона не плакала з самого дитинства. Сьогодні вранці Віра зрозуміла, що настала старість. І вона якось виявилася до неї зовсім не готова.

Вона дуже любила неділю, бо цього дня могла дозволити собі якомога довше поспати. А ще вони з чоловіком традиційно в неділю пили каву в ліжку, дивлячись телевізор і бовтаючи. Навіть коли діти були ще малі, вони вже знали, що недільна ранкова кава для батьків – незмінна традиція!

Діти виросли. Син поїхав працювати в інше місто, а дочка вийшла заміж і нерідко ділилася з Вірою своїми сімейними секретами — тож встановити традицію ранкового кави їй з чоловіком поки не вдалося.

– Знаєш, мамо, для мене ця ваша традиція із кавою ще з дитинства був як символ сімейного щастя, — говорила дочка. — Але мій чоловік вважає це романтичною нісенітницею…

Віра намагалася заспокоїти доньку:

– У вашій родині будуть свої традиції, повір. На те вони й сімейні, ці традиції, що з’являються несподівано і стають постійними саме тому, що хочеться ніби повернути час і повернутися на той момент, розумієш…

Сьогодні вона прокинулася у чудовому настрої. Тому що це улюблений день – неділя. Зараз вони з чоловіком поспішають поп’ють каву. Побалакають, посміються з жартів по телевізору.

Потім у неї за планом приготування обіду – дочка з чоловіком збиралися відвідати, треба смачненьке приготувати. А ввечері вони запланували сходити до театру. Вона чекала вечора з таким нетерпінням! Тому що в п’ятницю купила нову сукню, дуже елегантну, якраз для театру.

Чоловіка поряд не було. Напевно, варив каву на кухні. Віра увімкнула телевізор. І не помітила, як минуло пів години. Чоловік так і не з’явився. Вона встала і пішла вдягатися. Дивно – вперше вони не дивилися разом передачу, що стала улюбленою, і не пили кави… Чоловік сидів за кухонним столом і вперше за багато років пив каву сам.

Віра здивовано запитала, що сталося, і почула те, що воліла б ніколи не чути. Чоловік сказав, що йому це набридло, кожного разу одне і те ж, що Віра все за нього вирішує, а він давно вже не хоче кави, не хоче в театр, не хоче сидіти в неділю з дітьми за столом.

– Тобі все одно, що я хочу! Адже все одно буде по-твоєму. А я тут так… Каву подати-принести, так?!

Як жінка розумна і добре знаюча свого чоловіка, Віра в глибині душі здогадувалася, що сталося. Чоловік не міг упокоритися з тим, що молодість залишилася далеко позаду. І якщо ще недавно вони разом сміялися з літніх ловеласів, то останнім часом він старанно обходив цю тему.

Так, за останні п’ятнадцять років це був перший недільний ранок, який почався не так, як завжди. Чоловік обернувся до неї, очі були чужими.

– Не тримай мене! Нам треба пожити якийсь час нарізно. Навіть не вмовляй! Мені потрібно… потрібно… Не важливо! Не заважай мені жити!

– А що я скажу дочці? Вона ж сьогодні… І як же театр? – тремтячим голосом спитала Віра.

Розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося. Навіть коли чоловік пішов, тягнучи за собою криво закриту валізу, вона не могла повірити у те, що відбувається. І раптом вона заплакала гірко й голосно. Вона постаріла, і з цим нічого не вдієш. А йому, виявляється, ще хотілося бути молодим. Він пішов. Забравши свої речі. Цього недільного ранку…

Пролунав дзвінок мобільника. Віра була впевнена, що то чоловік. Мабуть, схаменувся і вирішив вибачитися.

– Мамочко, доброго ранку!

То була дочка. Віра в світлі останніх подій встигла забути, що сьогодні дочка з чоловіком прийдуть у гості. Вона не мала уявлення, що і як вона пояснюватиме дочці про відсутність її батька. Вона й сама ще нічого не розуміла.

Наступного ранку Віра прокинулася в лікарні, вона навіть не пам’ятає, як усе сталося. Вона не хотіла нікого бачити, ні з ким спілкуватись. Син з донькою були біля неї, але їй хотілося всіх вигнати.

Як це не дивно, але чоловік приходив до неї щовечора, приносячи соки, фрукти та квіти. Від його квітів у палаті стояв терпкий запах, а соки та фрукти Віра запихала в тумбочку. Вона не хотіла від нього нічого. А найгірше — вона не хотіла, щоби він взагалі приходив. Щось надломилося в ній того недільного ранку.

– Ти можеш сказати батькові, щоб він до мене більше не приходив? – запитала вона дочку.

Донька поблажливо посміхалася.

– Мамусю, ну, перестань на нього ображатися! Ну, нічого не сталося! Ви стільки років разом! Не зрікайся його, не треба…

Але Віра вже все вирішила, тепер їй не хотілося колишнього життя. Через два місяці після виписки Віра зателефонувала до чоловіка і запропонувала підписати заяву про розірвання шлюбу. Тиждень чоловік чинив опір і благав одуматися. А коли зрозумів, що марно, погодився на її пропозицію. І незабаром Віра стала вільною. І… щасливою!

Тому що не було нікого, хто нагадував би їй про вік. А сама вона раптом почала ним пишатися, своїм чудовим віком.

Одного ранку в неділю до неї приїхали дочка із зятем. Повідомили, що скоро Віра стане бабусею. Вони влаштували смачне чаювання з фірмовою шарлоткою. І за чаєм балакали про те, як по черзі гулятимуть з малюком.

А перед тим як піти, дочка раптом сказала:

– Знаєш, мамо… А нам сьогодні було так добре! І так хочеться зупинити цей момент життя… Ми тепер щонеділі до тебе приїжджатимемо на твою шарлотку.

Віра посміхнулася. Шарлотка в неділю з дочкою та зятем, а потім і з онуками – хіба це не чудова традиція?