Я росла в дитячому будинку, потім мене всиновила любляча жінка. Але я все ж вирішила знайти своїх батьків

Я була в дитбудинку з року до 7 років. Це місце, де мешкають діти, непотрібні своїм батькам. Як би це бридко не звучало, але це правда. Життя там несолодке, хоч часом діти живуть і гірше поряд із неблагополучними батьками.

Тема батьків була під забороною, адже багато вихованців дитячого будинку навіть не знали, що таке “мама” та “тато”. Щоправда, ми щодня сподівалися на диво. Чекали, що прийде дядько чи тітка і забере нас туди, де закінчується огорожа притулку.

Чудеса з нами траплялися лише у свята. Миколай завжди нам приносив подарунки, адже у нас не було поганих дітей, усі були слухняними та вихованими. По буднях було сумно і самотньо… За межі дитячого будинку ми виходили нечасто. Коли нас водили до лісу гуляти, ми жадібно ковтали свіже повітря, рвали плоди з дикої яблуні та збирали квіти.

Ще я пам’ятаю, як вантажівкою до дитбудинку привозили макарони. Якщо вони розсипалися біля комори, ми просто сирими їх їли. Та й пісок куштували на зуб. Цукерки були рідкістю. Їх давали лише тоді, коли до нас приїжджали якісь важливі “гості” чи знімальна команда.

Ми допомагали не тільки один одному, а й нянькам. Змінювали постіль, годували малюків, грали з ними. Ми були ніби однією родиною, де багато братиків та сестричок, але немає батьків.

Чи справджувалися мрії? Так! Одної ночі мені наснився віщий сон. Мені снилася вродлива жінка в червоній сукні з пачкою полуничних цукерок у руках. На ранок мене розбудила нянька:

— Танечко, до тебе прийшли. Прокидайся!

Я побачила жінку зі мого сну. Вона посміхнулася і сказала:

– Вітання. Я твоя мати. Поїдеш зі мною?

Я розплакалася і уткнулася няньці в плече. Вона мене заспокоїла:

— Не плач, мале. Тепер у тебе будуть батьки та свій дім. Все буде добре!

Ми поїхали додому поїздом. Мама мене обіймала і вкривала, адже я постійно скидала колючу ковдру. Мені це подобалося. А потім ми відсвяткували мій перший день народження з тортом та свічками. І гості навіть були!

Я ховалася під столом, адже не звикла бачити стільки людей. Мамині родичі перешіптувалися і дивилися на мене якось дивно. А вона мене цілувала та посміхалася.

Незабаром у мене з’явилися подруги. Розпочався новий етап життя.

Нині мені 30. Я вже сама мама. Я вирішила знайти своїх рідних батьків і спитати їх прямо, чому вони мене покинули.

Я знайшла їх. Очі порожні та байдужі. Знаєте, на що вони мене проміняли? На пляшку дешевої пляшки. Вони обов’язково дадуть відповідь за свій вчинок. Обов’язково.

Бережіть своїх дітей! Я вас благаю.