– Я в торговий центр заходила. Дивлюся – назустріч Віра йде, з солідним чоловіком під ручку, в обох обручки. Я посміхнулася: знала, Вєрка моя заміж вийшла, але жодного разу її чоловіка не бачила. Підійшла, привіталася, обійняти хотіла, а вона … «Жіночко, Ви помилилися!» – зміряла мене холодним поглядом сестра

– Ми в дитинстві були не розлий вода. Навіть покарання за дитячі пустощі ділили навпіл, незважаючи на те, хто з нас винен. Друга завжди бігла до батьків і виправдовувала сестру. Народившись в один день, ми вважали себе одним цілим, лише через безглузду випадковість поділені на дві половинки. – розповідає Надія.

Навіть вийшовши з віку, коли одяг дітям вибирають батьки, Надія і Віра все одно одягалися однаково, всіляко підкреслюючи свою ідентичність. Дівчатка ходили в одні й ті ж гуртки, обожнювали одні й ті ж предмети в школі, і навіть найкраща подруга у них була одна на двох.

– Ми зі звичайної сім’ї. Тато – інженер, мама – вчитель української мови та літератури в школі. Я вступила на бюджет, а батьки стали оплачувати Вірі навчання. Тоді нас вперше «розділили». Оплата вузу стала для батьків досить важкою ношею, і кожен раз, вносячи платіж, мама раділа яка я розумниця. Вірі було соромно і прикро, я її заспокоювала. Кілька разів сестра намагалася перевестися на бюджет, але у неї нічого не виходило.

Ще й бабуся підлила оливи у вогонь: трохи випивши на своєму дні народження, вона «по-секрету» нам розповіла, що молодшу дитину батьки мали намір залишити в пологовому будинку, боячись не потягнути утримувати двох дочок. Віра – молодша. Ця новина стала для Віри справжнім ударом.

Надія намагалася пояснити сестрі що намір, яким би він не був, не підлягає покаранню – адже цього не сталося. Але Віра вирішила інакше. Вона забрала документи з інституту, їдко прокоментувавши своє рішення: – А що гроші витрачати на небажану дитину? Дороги сестер розійшлися, між ними немов чорна кішка пробігла.

Віра знайшла винного: якби не старша сестра, вона була б єдиною, а значить – улюбленою дитиною. Ось так всього лише одна фраза нетверезої людини зіпсувала відносини в цілій родині.

– Я навчалася, з’їхала з дому, заміж зібралася. Приїхала до батьків, познайомити їх з Федором. А там – Віра. І її було не впізнати. Замість скромної русявої дівчини мене зустріла фарбована стервозіна. Подивившись на мене, вона скривилася: «Мда, і так я виглядала більшу частину свого життя?» Я хотіла з нею поговорити, розпитати про те, як у неї справи, як вона живе. Але почула у відповідь, що це не моя справа. Поступово відносини вирівнялися, ми навіть зідзвонювалися.

Надія вийшла заміж, народила малюка. Вперше вийшовши «у світ» після 2 років декрету, Надія випадково зустріла сестру.

– Я в торговий центр заходила. Дивлюся – назустріч Віра йде, з солідним чоловіком під ручку, в обох обручки. Я посміхнулася: знала, Вєрка моя заміж вийшла, але жодного разу її чоловіка не бачила. Підійшла, привіталася, обійняти хотіла, а вона … «Жіночко, Ви помилилися!» – зміряла мене холодним поглядом сестра.

Останні кілька років сестри бачилися тільки у батьків. Їх стосунки не були теплими, як раніше. Але і відвертої ворожнечі – теж не було. Надія, ошелешена відповіддю сестри, ковтала сльози. Вона обернулася слідом сестрі – Віра з чоловіком сіли в дорогу іномарку і поїхали. Через два тижні сестри знову зустрілися. Надія піднімалася до батьків, а Віра спускалася від них. – Слухай, ти! Ще раз ти до мене підійдеш на людях … Ти себе в дзеркало бачила, Миршава, – схопивши Надію за руку прошипіла Віра.

– Їй було соромно сказати чоловікові, що я – її оригінал. Віра така вся красива. Нарощене пряме волосся, а ми з дитинства кучеряві. Змінена форма носа – мама розповідала, що Віра пластику зробила. Тонна штукатурки, брови. Навіть колір очей не свій – кольорові лінзи. А тут я – сіра миша. Ні, я не заздрю. У мене коханий чоловік, чудова дитина. Просто я не розумію, як можна було просто пройти повз? Як можна соромитися рідної сестри? Навіть не самої сестри, а її зовнішності? Таких жінок, як я – мільйони. Середньостатистичні, з мінімумом косметики, не в ультра-коротких сукнях кожен день.

Віра зізналася матері в своєму страху: – Я боюся, що побачивши Надьку, побачивши, якою я була раніше, чоловік мене кине. І куди я? Назад в злиденне життя? Мені ще кредити виплачувати, за вкладення в себе.

Надії слова сестри були передані мамою, з напуттям: – Не лізь до сестри. У неї гарний чоловік, багатий. Побачиш десь – просто пройди повз. Ти ж хочеш Вірі щастя? Вона щаслива. Не псуй нічого.

– Це маячня якась! – дивується Надія. – Не вітатися тому, що я недостатньо красива! Та й не за зовнішність люблять! Якщо Вірин чоловік її дійсно любить, йому повинно бути без різниці, як вона виглядає насправді. А якщо йому важлива тільки краса, то навіщо такий чоловік? Не чоловік Вірі потрібен, не його вона боїться втратити, а гроші.

Надії заборонено приїжджати в рідну домівку без дзвінка, а то раптом там будуть Віра з чоловіком? Надії заборонено, при випадкових зустрічах з сестрою, давати зрозуміти про їх спорідненість. Близькі родичі запрошують на свята Віру з чоловіком, виходячи з платоспроможності. Надію запрошують тільки на наступний день, розсипаючись у вибаченнях.

Вкотре задаюся питанням – а коли гроші встигли стати важливіше, ніж родинні зв’язки? Тим більше, настільки міцні родинні зв’язки, як у близнят?